«Голос вопіющого в пустелі» чи демократизація арабських країн?

 

Останній місяць виявився досить неспокійним у політичному плані для кількох африканських країн: Судану, Тунісу, Єгипту, і, як зазначають експерти, цей список може бути продовженим.

Суданська безпосередня «демократія»

Своєрідним каталізатором цих подій став суданський референдум з 9 по 15 січня 2011 р., який був узгодженим компромісом 2005 року по закінченню громадянської війни мусульман-арабів та темношкірого населення півдня Судану, християн. Фактично, причиною громадянської війни були нафтові родовища півдня:Абія, Юніті, Верхній Ніл. За результатами всенародного волевиявлення близько 90% населення висловилися за відділення південного Судану.

У країні відбулося кілька протестів народу проти військової диктатури. Лідер Судану Омар Хассан аль-Башир править у країні вже 18 років. Відомий своїми жорстокими діями (геноцидом) у дарфурському конфлікті.

Звісно, не виключення, що впливові країни підтримають це від’єднання, хоча б враховуючи факт ресурсоважливості півдня Судану, який навертається на шлях істинної демократії. Ця подія викликала «ефект доміно» для іншої африканської країни – Тунісу.

Туніський жасмин

Через невдалу соціально-економічну політику авторитарного диктатора (не обійшлося без його другої дружини – перукарки Лейли Трабелсі, сім’я якої має вплив ледь не всю країну, і сприяє поширенню корупції), вистачило лише іскри, у буквальному розумінні, як масові хвилювання охопили Туніс. За іронією долі революцію назвали «жасминовою», як і ту 1987, коли Бен Алі прийшов до влади: Аллах дав, Аллах забрав. Внаслідок революції у Тунісі був усунутий від влади президент Зін ель-Абідина Бен Алі (не допоміг ні розпуск парламенту, ні введення надзвичайного стану), який очолював країну 24 роки.

Єгипет: the next!

Однією із властивостей демократії, очевидно, є її вірусоподібність. Тільки бачить умови, в нашому випадку: диктаторські режими (президент Хосні Мубарака при владі 30! років – республіка Єгипет), невдалу соціальну чи економічну політику, що призводить до явного невдоволення мас стражденних, і тільки відчуває послаблення «імунітету» - існування недавніх прецедентів народних хвилювань у Тунісі та міжетнічних конфліктів у Судані, як одразу береться за справу. Як результат масових бунтів, що уподібнює єгипетський сценарій туніському: порушення порядку, спокою у містах Єгипту, підпали, мародерство, розбої, пограбування, знищення дільниць поліції та розгромлення тюрем, незахищеність населення. Народ, як і в Тунісі, вимагає відставки диктатора-президента.

Оцінки

Погляд 1:

нещодавні події в арабських країнах (Туніс, Судан, Єгипет) свідчать про ріст самосвідомості населення, їх бажання скинути диктатуру в ім’я встановлення демократії, що забезпечить їм, на їх думку, добробут та благоденство. Цієї позиції дотримуються зокрема США.

Погляд 2:

а) підтримка суданської «демократії», спостереження за референдумом, висловлення лояльної оцінки зроблені США не без розрахунку. Взагалі, це мудрість політики – робити все з розрахунком. А пов’язано це із значним впливом на Судан Китаю, який і у часи приходу до влади Омара Башира підтримував його зброєю, і є основним покупцем нафти (близько 40%) сьогодні. Така поглиблена співпраця означає наявність впливу Китаю на Судан, що не може подобатися великому міжнародному гравцю – США.

б) підтримка туніської «революції», очевидно, сприятиме вербуванню нових демократизованих країн з лав арабського світу. Взагалі, цей міф «єдиного арабського світу» зовсім не ігнорується США, навпаки вони не проти певної «профілактики» ісламізації. Причини боязні цього міфу різні: загроза втрати джерела ресурсів, влади, деякі культурні протиріччя – т.зв. зіткнення цивілізацій.

Погляд 3:

зрозуміло, що західні країни обходяться лише закликами до Єгипту вирішувати все демократично, хоча існують певні натяки на глибинність реформ (відставки президента), але вони добре пам’ятають, що саме Хосні Мубарак тримав ісламістів (зокрема «Братство мусульман») під сильною рукою. А навіщо ламати руку того, хто стримує ісламський фундаменталізм, хоча можна домовитися із не менш міцною рукою єгипетського військового – генерала-лейтенанта, глави розвідки Омаром Сулейманом.

Вірогідно, здійснюються прогнози С.Хантінгтона, який наголошував, що відсутність стрижневої країни, яка би об’єднала ісламський світ призводитиме до зростання рівня самосвідомості окремих мусульманських країн. Але мабуть це типовий європоцентризм - оцінювати інших по своїй історії: адже там відбувалося об’єднання навколо національної держави, у нашому ж випадку таке не можливе. Мусульманські консолідуючі цінності – трайбалізм і релігія.

Такий стан справ у африканських країн, очевидно, стане оплотом і роздумів, і дій у інших країнах «військової демократії». Звісно, державам з «нафтовою демократією» це не становить загрози, адже вони досить чемні із Заходом, мають значні партнерські контракти з ними, та ще й вдають виконання дружніх порад демократичних спільнот.

Анна Макота, інтерн МА

 

Відео

English version