Погане виконання непоганого Закону на прикладі дотримання вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» органами місцевого самоврядування м. Вишгорода Київської обл.

Тематика: Інститути місцевого самоврядування в твоєму місті

Назва: Погане виконання непоганого Закону на прикладі дотримання вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» органами місцевого самоврядування м. Вишгорода Київської обл.

Автор: Кузьменко Єлизавета

…правові проблеми чи проблеми Конституції в Україні

ніколи не були проблемами текстів цих законів…

Ніко Ланге, керівник Київського представництва

Німецького Фонду Конрада Аденауера,

Я народилася в м. Харкові, але так склалося, що все життя разом з родиною прожила в на Кіровоградщині, потім приїхала на навчання до столиці, але прописку маю міста Вишгорода (місто-супутник Києва). В цьому есе мова піде саме про Вишгород. Говорити про це місто я буду не тому, що його історія сягає старовини (перші літописні згадки датуються 946 роком як «град Ольжин»), не тому, що саме у Вишгороді розташовані потужності Київської ГЕС, не тому що тут народився і творив відомий поет-шестидесятник Олександр Дробаха, і зрештою, не тому що в літку 2011  року тут проводилися водні гонки «Формула-1» і після цього місто почало швидше крутити колесо свого розвитку. Безперечно, це надзвичайно цікава історія, але про неї докладно розповість гугл. Я ж хочу привернути увагу до розвитку інститутів місцевого самоврядування в Вишгороді, їх де-юре відповідності європейському праву та стану справ де-факто, зокрема в сфері надання публічної інформації органами місцевого самоврядування.

Оскільки я за професією юрист, до мене часто звертаються мої друзі і знайомі з проханням допомогти в тій чи іншій ситуації, що потребує знань в області права. Так, у травні минулого року 5-курсниця одного з архітектурних вузів Києва готувала дипломний проект на тему «Станція аерації по очистці стічних вод Києва», їй був потрібен генеральний план місцевості, а саме генеральний план м. Вишгорода в частині острова Великого. Вона звернулась до мене з проханням написати звернення до органів місцевого самоврядування про надання такої інформації. Варто сказати, що саме в цей час почав діяти Закон України «Про доступ до публічної інформації, а тому через 5 робочих днів (саме стільки Законом відведено посадовцям на відповідь) вона мала б отримати копію необхідного генплану. А ось тут як в тій російській приказці «быстро слово молвиться, да не быстро дело делается»…

26 травня 2011 року, я направила запит про надання публічної інформації (Генерального плану м. Вишгорода  в частині о. Великого) Голові Вишгородської районної державної адміністрації. В своєму запиті я зазначила правові підстави для отримання такої інформації, а саме ст.1,3, п.2 ст.19, п.1 ст.20, ч.2 ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідь отримала  6 липня 2011 року за підписом першого заступника голови Вишгородської районної державної адміністрації Київської обл. В листі мені було відмовлено в надані Генерального плану, мотивуючи це Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (без конкретного пункту, частини, статті відповідного закону), Закон України «Про доступ до публічної інформації» взагалі не згадувався, а також було рекомендовано для отримання запитуваної інформації звернутися безпосередньо до розробника зазначеної містобудівної документації або до замовника Генерального плану, а саме Вишгородської міської ради.

Надання такої відповіді було ніщо іншим, як неправомірною відмовою в наданні публічної інформації. В своєму новому листі до Вишгородської районної державної адміністрації від 15 липня 2011 року я вказала наступне. Відповідно до п.3 ст.22 розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє зобов’язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувачу. Таким чином, просила звернутися до розробника зазначеної документації та/або до Вишгородської міської ради. Особливо з огляду на те, що Вишгородська районна державна адміністрація Київської обл. та Вишгородська міська рада знаходяться за однією адресою м. Вишгород, пл. Шевченка,1. Чомусь згадався епізод з к/ф «Королева бензоколонки», де двоє чиновників намагалися вияснити хто повинен відремонтувати зношений міст і зрештою міст рухнув під тяжкістю їх обох.

25 липня 2011 року врешті  отримала ще одного листа від першого заступника голови Вишгородської районної державної адміністрації Київської обл. В зазначеному листі запитувана інформація мені таки надавалася. Однак, назвати це генеральним планом було важко. До відповіді надано копію не зрозуміло чого, «креслення якогось огороду». Генеральний план м.Вишгорода був роздрукований в поганій якості у форматі А4, експлікації та умовні позначення не можна ідентифікувати навіть через лупу, саме картографічне зображення нечітке і не сприймається взагалі. Крім того, відсутні додаткові матеріали до плану.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (тобто інформація є об’єктивно суспільно важливою і має бути відкритою і вільною у доступі). Однак з наданого мені додатку не можливо розгледіти масштаб, умовні позначення, орієнтири (магістральні вулиці), встановити межі цільового використання території – тобто взагалі нічого. І міська раде каже що це і є генеральний план мого міста. Тобто на підставі нього видаються дозвільні документи. Напевне це не так. Склад такого документу як генеральний план населеного пункту визначається ДБН Б.1-3-97 «Система мiстобудiвної документації (склад, змiст, порядок розроблення, погодження та затвердження Генеральних планів міських населених пунктів)». Там доволі багато критеріїв, із яких можна зрозуміти, що генеральний план населеного пункту не одна карта – а декілька (інколи пару десятків) і  я фактично просила доступ до всіх матеріалів, а не до одніє нікчемної копії.

На додаток райдержадміністрація, враховуючи об’ємність запиту, радила мені більш детально ознайомитися з матеріалами Генерального плану міста Вишгорода безпосередньо у розпорядника такої інформації – Виконавчого комітету Вишгородської міської ради. Важливо також зазначити, що свій перший лист про надання публічно інформації я направила 26 травня 2011, а запитувану інформацію (в якості неможливій для сприйняття) отримала 25 червня 2011, тобто майже через місяць після звернення. Хоча відмінність Закону України «Про доступ до публічної інформації» та Закону України «Про інформацію» мала б бути у швидкості отримання публічної інформації заявником. А саме 5 робочих днів з дня отримання запиту про публічну інформацію.

Використовуючи пораду райдержадміністрації я звернулася по телефону до виконавця відповіді на мій запит – начальника юридичного відділу Виконавчого комітету Вишгородської міської ради. Телефонні перемовини результату не дали.

Звичайно, що мене як юриста, такий неприхований правовий нігілізм глибоко стурбував, тому я зверталася до прокуратури, після чого начальник юридичного відділу телефонував мені вже сам і пропонував ознайомитися з генеральним планом, однак визначивши вузькі часові рамки, зробив це практично неможливим для реалізації

Також я почала шукати допомоги у третього сектору, звернувшись до Східноукраїнського Центру громадських ініціатив, які безпосередньо займаються проблемою доступу до генеральних планів міст. Від них дізналася що моя історія є неєдиною…

На сьогодні Генеральні плани українських міст знаходяться під грифами  «Для службового користування» («ДСК»),  рідше — «Таємно».  Разом із тим Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності»  покладає на міські ради обов’язок забезпечувати загальну доступність генеральних планів для громадськості. Сьогодні ця вимога є лише декларацією й на практиці не виконується.

Практично всі норми, які регламентують доступ громадян до генеральних планів, грубо порушуються –  це й обов’язок міських рад розміщувати генеральні плани на власних веб-сторінках в Інтернеті та чітко розмежувати частини генеральних планів,  відкриті для громадськості, й ті, доступ до яких обмежується. Громадські слухання з обговорення генпланів і забезпечення мешканців міст повною та достовірною інформацією про зміст містобудівної документації, що обговорюється,  є більш ніж недосконалими. В результаті понад 31 мільйон міських мешканців України,  майже 70 %  населення,  позбавлені права доступу до найважливішої публічної інформації про свої населені пункти. Хибна культура засекречування цієї інформації — це спадок, який Україна отримала від Радянського Союзу.  В той час планування розвитку населених пунктів було в компетенції виключно партійних органів і вузького кола спеціалістів. Для громадян і фахівців країн із демократичною формою правління такі українські реалії бачаться як мінімум абсурдними. В країнах ЄС та Північної Америки є нечуваним, щоб акт органу місцевого самоврядування, який визначає розвиток населеного пункту на найближчі 20  років,  був недоступним для його мешканців.

Саме тому незаконна практика обмеження доступу громадян до генеральних планів населених пунктів України потребує негайної зміни як на рівні законодавства,  так і на рівні практики. Подальше ігнорування цієї проблеми загрожує масовими порушеннями прав громадян, ескалацією конфліктів між владою,  громадянами та забудовниками,  погіршенням міжнародного іміджу України й тематичними справами в Європейському суді з прав людини[1]

Та повертаючи до мого прикладу…Весь цей час «стукання в закриті двері» українського чиновництва на місцевому рівні зайняв приблизно 3 місяці, замість 5 робочих днів. Як наслідок, дівчина-архітектор, якій був потрібен генеральний план місцевості відмовилася від теми «Станції аерації по очистці стічних вод м. Києва», натомість обрала будівництво багатоповерхового бізнес-центру. Таким чином, екологічно значущий для розвитку міста проект залишився мертвим, а ще одна типова  високоповерхівка вже готова до будівництва…

Очевидно, що попри всю проєвропейську спрямованість нашого законодавства в сфері надання публічної інформації – цього в реаліях українського сьогодення виявляється недостатньо. По-перше, на практиці очільники органів місцевого самоврядування отримавши запит про надання публічної інформації, перш за все шукають лазівки щоб таку інформацію не надавати або ж перекинути виконання запиту на інший орган в системі виконавчої влади. По-друге, складається враження, що представники органів місцевого самоврядування, даючи формальні відписки на конкретні запитання, сподіваються на низьку правову культуру пересічного українця. По-третє, реальних дієвих важелів впливу на органи місцевого самоврядування не має. Адміністративний штраф, як-то кажуть не колеться, а судові процеси по даній категорії справ закінчуються якщо навіть на користь потерпілих запитувачів, то забирають більше часу і грошей.

Проблема зрозуміла. Виникає закономірне питання і що ж робити для її вирішення?

По-перше, якщо говорити глобально, потрібно пропагувати і роз’яснювати на конференціях, круглих столах і семінарах для органів місцевого самоврядування, що право на доступ до публічної інформації є одним з найважливіших прав, на якому тримається демократія і без якого держава не може вважатися правовою. Витоки цього невід’ємного права людини і громадянина йдуть ще із Швеції 1766 року, коли відомий філософ і натураліст Пітер Форссколь закликав прийняти закон про доступ ЗМІ до публічної інформації.  На сучасному етапі розвитку правової Європи у 2009 році Європейським судом з прав людини було ухвалено історичне рішення по «угорській справі» (Társaság а Szabadságjogokért проти Угорщини), яким було наголошено, що свобода вираження поглядів включає в себе також право на отримання інформації від державних органів.

Існує безліч нормативно-правових актів, рекомендуй, листів щодо свободи інформації. Це зокрема, і Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи 1979 року, в яких зазначалось, що свобода інформації також є адекватною перевіркою на корупцію і розтрати державних коштів. Це особливо важливо за умови, коли «державні органи часто генерують і володіють інформацією, яку не може бути отримано з інших джерел». Крім того, важливість свободи інформації закріплено і в Декларації Кабінету Міністрів Ради Європи про свободу вираження поглядів та інформації 1982 року, яка зауважує важливість проведення відкритої інформаційної політики в публічному секторі, що включає також доступ до інформації, задля сприяння розумінню кожною людиною політичних, соціальних, економічних і культурних проблем та заохочення вільного обговорення цих проблем.

Таким чином, право на доступ до офіційної інформації є повноправною, невід’ємною, і обов’язковою  частиною права на свободу слова та є своєрідним датчиком щодо можливих зловживань у сфері функціонування публічних органів та органів місцевого самоврядування зокрема.

По-друге, якщо говорити щодо конкретної ситуації з приводу доступу до генеральних планів міст України, та зокрема, міста Вишгорода. Доцільно було б зобов’язати органи місцевого самоврядування розмістити версії генеральних планів міст в електронному вигляді в мережі Інтернет на офіційних сайтах міст, або на зовнішніх сайтах, наприклад на сайтах регіональних органів державної влади. Крім того, на законодавчому рівні закріпити і матеріально забезпечити виготовлення генеральних планів міст у форматі, який би був зручний для суспільного ознайомлення, поширення і використання (копіювання) в некомерційних цілях.

Замість висновків

Від того, наскільки вчасно та в повній мірі громадськість буде поінформована щодо діяльності органів місцевого самоврядування зокрема, залежить ефективність як перших, так і других. Беззаперечно, інформація є киснем для суспільства, яке націлене на демократію, а належне врядування не може існувати без прозорості та відкритості влади. На жаль, теорія завжди відрізняється від практики, і чиновник на місцевому рівні, продовжує в своїй діяльності керуватися радянськими механізмами адміністрування, забуваючи, що держава грає «сервісну» роль і має функціонувати виключно в інтересах громадян. Як наслідок, нерозуміння органів місцевого самоврядування функцій влади, її ролі в розвитку громадянського суспільства, обумовлює царювання незадовільних умов здійснення громадянами України свого права на доступ до публічної інформації.

Таким чином, одним лише прийняттям проєвропейського Закону України «Про доступ до публічної інформації» не можливо інтегрувати Україну до Європейського Союзу, бо не можлива інтеграція лише словами….

 

Читати інші роботи

 

 

Відео

English version